Коли в розмові спливає тема українського націоналізму, співрозмовники часто оперують стереотипами, вихопленими з радянських підручників або сучасних маніпулятивних заголовків. Проте справжня генеалогія цього явища набагато глибша і парадоксальніша за примітивні штампи. Важливо розуміти, що це не монолітна ідеологія, застигла в бурштині минулих епох. Це живий організм, що пройшов шлях від кабінетних теорій до барикад, від підпільних друкарень до парламентських трибун. Тут переплелися філософські пошуки, державницькі амбіції, трагедії воєн і прагматизм сьогодення. У цій розвідці ми розглянемо, як формувалося ядро національної ідеї, які тектонічні зсуви пережило воно у ХХ столітті та чому дискусії довкола нього досі розколюють суспільство навіть на рівні родинних обідів.
Перші паростки національної думки
Витоки організованого українського руху слід шукати зовсім не в середині ХХ століття, як дехто вважає, а в тектонічних зрушеннях XIX століття. Тодішня інтелігенція зіткнулася з фатальним викликом: нація мала розкішний фольклор та унікальну мову, але катастрофічно бракувало політичного представництва. Діяльність Кирило-Мефодіївського братства стала інтелектуальним землетрусом, який уперше сформулював ідею окремішності українців не як етнографічної маси, а як суб’єкта історії. Микола Костомаров та Пантелеймон Куліш мислили категоріями слов’янського федералізму, що було сміливою альтернативою імперській уніфікації. Однак справжнім проривом став внесок Тараса Шевченка, чия поезія вийшла за межі літературних салонів і вдарила по найболючішому – по соціальній несправедливості та національному приниженню. Саме “Кобзар” став тим кодом, який перетворив культурницький етап на зародок політичної програми. Пізніше цю естафету підхоплюють у Галичині, де конкуренція з польським політикумом загартовувала характер національного руху. Іван Франко, на відміну від романтиків-наддніпрянців, додав до ідеалізму залізну логіку соціального аналізу. Він прямо говорив про необхідність виходу за межі “вишиваної” етнографічності в бік реальної боротьби за права працюючих мас. На зламі століть Михайло Грушевський своєю фундаментальною “Історією України-Руси” науково легітимізував право нації на державність, відокремивши український історичний процес від російської схеми. Цей академічний доказ став фундаментом для майбутніх політичних змагань. Саме тому визвольні змагання 1917-1921 років постали не на порожньому місці – вони стали піком попередньої півстолітньої теоретичної роботи.
Структурування руху і поява радикального крила
Поразка Української Народної Республіки стала травмою колосального масштабу, яка докорінно змінила психологічний профіль націоналіста. Стало кришталево зрозуміло, що без власної державної машини, армії та монолітної волі будь-які декларації залишаться папірцями. Розчарування у демократичних процедурах та лютість на окупаційні режими, що поділили українські землі, викликали до життя радикально нове покоління. Його голосом стала Українська Військова Організація (УВО), створена ветеранами недавніх боїв на чолі з Євгеном Коновальцем. Ці люди не гралися в парламентаризм, вони мислили категоріями конспірації та збройного спротиву. У 1929 році постає Організація Українських Націоналістів (ОУН), інтегрувавши розрізнені патріотичні групи. Ідеологічний каркас ОУН був досить жорстким, з акцентом на надзусилля нації, волюнтаризм та безкомпромісність. Дмитро Донцов у своїй праці “Націоналізм” здійснив філософський переворот, відкинувши провінційне “малоросійство” та інтелігентську рефлексію. Він вимагав виховання “людини чину”, для якої національна ідея є абсолютною цінністю. Його тексти, сповнені експресії та різких метафор, стали фактично катехізисом для молоді, що дорослішала під польським гнітом. Саме ця молодь вийшла на сцену у 1930-х, організовуючи акції саботажу, атентати та масштабну пропаганду. Терористична тактика, зокрема вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, була свідомим вибором – націоналісти прагнули тримати суспільство в тонусі й нагадувати світові, що “українське питання” не знято з порядку денного. Одночасно в підпіллі вирували дискусії про майбутній устрій: монархія чи республіка, корпоративізм чи солідаризм. Це був складний період синтезу європейських праворадикальних ідей із суто українськими державницькими традиціями.
Розкол у русі як боротьба за методи
Уявлення про український націоналізм як про єдиний кулак є поширеною історичною аберацією. Всередині організації нуртували тектонічні розбіжності, які у 1940 році вилилися у знаменитий розкол на ОУН(м) – мельниківців та ОУН(б) – бандерівців. Природа цього розколу була набагато складнішою за особистий конфлікт лідерів. Мельниківці, здебільшого старша еміграційна генерація, тяжіли до більш консервативного, елітарного стилю роботи і обережної дипломатії. Вони вважали, що ставка на масивне повстання без серйозної зовнішньополітичної підтримки є авантюрою. Натомість фракція Степана Бандери робила ставку на революційну енергію молоді, яка кипіла на західноукраїнських землях. Це був конфлікт між прагматиками та революційними волюнтаристами. Бандера та його соратники вимагали негайних і радикальних дій, очищення лав від сумнівних елементів та переходу до тотальної боротьби. Драматизму ситуації додавав геополітичний шторм Другої світової війни. Проголошення Акту відновлення Української Держави у Львові 30 червня 1941 року було зухвалим ходом, який мав поставити німців перед фактом. Однак реакція Берліна виявилася жорстокою: ключові провідники ОУН(б) опинилися в концтаборі Заксенгаузен. Це засвідчило фатальну помилку в розрахунках на гітлерівську Німеччину. Придушення мельниківського крила у Києві та міжфракційна боротьба на Волині стали чорними сторінками цього періоду. Попри драматизм, саме через цю внутрішню конкуренцію відбулася швидка еволюція ідей: від сліпого наслідування іноземних зразків авторитаризму до пошуку власного шляху. Підпільні теоретики почали переглядати донцовський радикалізм у бік більшої соціальної зорієнтованості. Зрештою, саме бандерівська мережа виявилася найкраще підготовленою до тотальної війни на два фронти.
Повстанська доба та ідеологічний маневр
Створення Української Повстанської Армії (УПА) у розпал війни стало найбільш масштабною військовою операцією націоналістичного підпілля за всю історію. Це була не просто партизанка, а спроба побудувати протодержаву в умовах гуманітарного колапсу. УПА контролювала значні території Волині та Полісся, встановлюючи там власну адміністрацію, школу та господарське життя. Воєнний вир вимагав не лише зброї, а й гнучкості мислення. Саме в цей період відбувається значна еволюція програмових засад. ІІІ Надзвичайний Великий Збір ОУН (1943) фактично скасував монополію однієї партії та проголосив засади соціальної справедливості. Відкинувши елементи тоталітарної риторики, підпільні ідеологи проголосили курс на демократизацію, права робітників і селян та рівність громадян перед законом. Цей програмний маневр часто критикують як тактичну хитрість, однак архівні документи свідчать про глибоку внутрішню дискусію. Йосип Позичанюк, Петро Федун-Полтава та інші публіцисти підпілля намагалися осмислити жахіття війни й відмовитися від сліпого копіювання фашистських режимів. Вони шукали опертя в синтезі національної ідеї та соціального визволення. Війна УПА після 1944 року проти переважаючих сил НКВД стала актом трагічного стоїцизму. Бої в схронах, рейди по тилах, підпільні друкарні – усе це трималося на неймовірній самоорганізації. Цей досвід закріпив у свідомості учасників архетип безкомпромісної боротьби, але водночас і розуміння того, що воєнними методами неможливо перемогти імперію без зовнішнього чинника. Перехід до збройно-пропагандистської боротьби в глибокому підпіллі, місії на Захід для встановлення контактів із розвідками країн НАТО – все це свідчило про прагматизацію руху, який шукав будь-яку можливість вижити в умовах тотального радянського терору.
Спадщина в діаспорі та радянський андеграунд
Після того як останні боївки УПА були знешкоджені на початку 1950-х, здавалося, що націоналістичний рух приречений на забуття. Проте його серце забилося у двох паралельних вимірах. З одного боку, у західній діаспорі. Там, у Мюнхені, Нью-Йорку та Торонто, сконцентрувалися інтелектуальні сили. Закордонні частини ОУН, не маючи можливості для збройної боротьби, трансформувалися у потужні видавничі та аналітичні центри. Вони взяли на себе функцію збереження історичної пам’яті та політичного лобіювання. Видання журналів “Сучасність”, “Визвольний шлях”, діяльність Українського Вільного Університету – це була колосальна робота з архівації та аналізу. Діаспорні інтелектуали доклали титанічних зусиль, аби світ не забув про Україну, розвінчуючи радянські фальсифікації щодо голодомору та масових репресій. Водночас у самій радянській Україні націоналізм мутував у дисидентство. Шістдесятники, хоч і не належали до суто бандерівської традиції, підхопили естафету національного опору. Іван Дзюба зі своєю працею “Інтернаціоналізм чи русифікація?” поставив діагноз радянській колоніальній політиці. Незважаючи на жорстокі репресії, з’являлися самвидавівські гуртки, що поширювали заборонену літературу. Символічним містком між “бандерівським” минулим і сучасністю стала діяльність Української Гельсінської групи, де правозахисна риторика поєднувалася з чіткими національними вимогами. Цей період довів, що націоналізм не є суто галицьким феноменом. Він поступово вкорінювався в Наддніпрянщині, набуваючи нових форм, очищених від довоєнного радикалізму, і зливаючись із загальнодемократичним рухом. Реабілітація імен та героїзація УПА на побутовому рівні, попри сувору заборону, ширилася через родинні перекази, що готувало ґрунт для майбутнього вибуху.
Для глибшого розуміння процесів варто розглянути ключові ідеологічні зрушення, через які пройшов рух у різні історичні етапи:
- перехід від культурницького романтизму 1840-х до державницької програми початку XX століття;
- радикалізація після поразки УНР та перехід до концепції “перманентної революції” та збройного підпілля;
- спроба державного будівництва у 1941 році та катастрофічне зіткнення з нацистською машиною;
- програмна еволюція 1943-1945 років у бік соціальної демократії та плюралізму;
- трансформація на еміграції в аналітичні та лобістські структури часів Холодної війни;
- зрощення з правозахисним рухом у радянський період, формування етики спротиву;
- інституалізація ідей у державних символах та безпековій політиці незалежної України;
- неоднозначна роль націоналістичних ідей у гібридних конфліктах XXI століття.
Вплив на формування сучасної української держави
Колапс Радянського Союзу не просто виніс націоналістичні ідеї з підпілля, він змусив їх пройти стрес-тест реальною державною відповідальністю. На початку 1990-х нащадки діаспорних кіл та колишні дисиденти опинилися перед фактом: тепер потрібно не руйнувати систему, а будувати її. Тут стався цікавий парадокс. Найбільш радикальні націоналістичні партії, такі як Конгрес Українських Націоналістів або УНА-УНСО, опинилися на маргінесі політичного життя. Електорат обрав поміркований державницький курс Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми. Проте на рівні символічному й ціннісному постаті Бандери, Шухевича, Коновальця міцно ввійшли в офіційний пантеон. Сталося те, чого прагнули підпільні ідеологи ще в 1940-х, – синтез націоналізму з державними інститутами. Офіційний Київ, щоправда, роками балансував на межі, намагаючись не дратувати Москву. Справжній тектонічний зсув стався не в тиші кабінетів, а на вулицях під час Помаранчевої революції та особливо Революції Гідності. Майдан став тиглем, де ідеї “чину” переплавилися в громадянський волонтерський рух. Коли російська агресія перейшла у гарячу фазу, виявилося, що саме мобілізаційна риторика, закладена націоналістичною традицією, виявилася найбільш адекватною моментові. Добровольчі батальйони, волонтерські логістичні центри, культура самопожертви – увесь цей суспільний вибух мав чітке історичне коріння. Державна політика декомунізації, яка раніше пробуксовувала, була реалізована за лічені роки, фізично змінивши міську топоніміку та символи. Це не просто зміна табличок, це кардинальна перемога того світогляду, який десятиліттями вважався кримінальним. Сучасний парадокс полягає в тому, що поки інтелектуали сперечаються про етичність культу ОУН, широка соціальна база вже перетравлює цю спадщину, часто спрощуючи її до рівня мему чи шеврону.
Цікавий факт: оригінальне вітання “Слава Україні!” – “Героям слава!” використовувалося ще у часи Української Народної Республіки, проте саме завдяки структурам ОУН та УПА воно набуло сучасної форми та інтонаційної жорсткості. У часи холодноярських повстанців відповідь звучала як “Козакам слава!”, а фінальна форма “Героям слава!” кристалізувалася на початку 1940-х років.
Щоб краще зрозуміти еволюцію світоглядних парадигм, варто порівняти три ключові етапи розвитку організованого націоналізму в таблиці нижче.
Порівняльна характеристика етапів українського націоналістичного руху
| Період | Домінуюча ідея | Метод боротьби | Соціальна база | Ставлення до держави |
|---|---|---|---|---|
| 1920-1930 (Донцовський період) |
Етичний волюнтаризм, “чинна нація” |
Підпільна пропаганда, політичний терор, атентати |
Молодь, студентство, радикалізовані ветерани |
Заперечення існуючих окупаційних режимів, створення альтернативи |
| 1940-1950 (Повстанський період) |
Державницька самостійність, соціальний солідаризм |
Збройне повстання, реквізиції, підпільна друкарня |
Селянство, демобілізовані вояки, локальні еліти |
Побудова повстанської “держави без території”, паралельне правління |
| 1990-2000 (Пострадянський період) |
Державний суверенітет, національна безпека |
Парламентська діяльність, культурна декомунізація, політичний лобізм |
Інтелігенція, ветерани Афганістану, бізнес, бюджетники |
Захоплення та контроль існуючих державних інститутів |
Нові обличчя і старі дилеми теперішнього часу
У двадцятих роках XXI століття український націоналізм остаточно перетворився на складну, багатошарову систему, де історичні реконструктори сусідять із бойовими офіцерами Збройних Сил, а університетські інтелектуали сперечаються з вуличними активістами. Відбулася помітна емансипація руху від конкретних партійних брендів. Якщо спробувати визначити націоналіста сьогодні, то це радше людина з визначеним набором цінностей: граничний пріоритет державного суверенітету, мовна стійкість, культ армії та волонтерська етика. Інституційно оформити цей сегмент дуже важко, він дифузно розчинений у ветеранських організаціях та волонтерських фондах. Пройшла цікава психологічна мутація, пов’язана з війною – мілітарний досвід перестав бути предметом суто героїчного глорифікування. Він став важкою роботою. Уявлення про “похід на Схід” змінилося на розуміння важкої оборонної війни на виснаження. Це дуже вплинуло на дискурс: риторика жертовності та обов’язку переважає над довоєнною бравадою. Дилема, яка стоїть перед цим середовищем нині, є класичною для постколоніальних націй – як уникнути перетворення на закриту секту, водночас не втративши суб’єктності в морі глобалізованої культури? Критика з боку ліберальної частини суспільства часто зводиться до закидів у вузьколобому консерватизмі. Проте останні дослідження показують, що середовище є набагато більш плюралістичним, ніж здається. Там тривають гострі дискусії про гендерні ролі в армії, мовну політику та економічний устрій. Зв’язок із діаспорними інституціями теж видозмінився: фінансові потоки тепер ідуть не на утримання партійних центрів, а на прямі закупівлі амуніції через волонтерські мережі. Така децентралізація в горизонтальних зв’язках виявилася набагато ефективнішою за стару ієрархічну модель, що доводить життєздатність ідей, коли вони адаптуються до новітніх реалій.
Підсумовуючи цей об’ємний зріз, варто зазначити, що феномен українського націоналізму неможливо монтувати в рамки примітивної схеми “архаїка проти модерну”. Він є дзеркалом, у якому відбивається весь драматизм становлення нації без держави. Почавшись із поетичних рядків Шевченка та академічних студій Грушевського, цей рух мутував у залізну дисципліну підпілля, аби вижити в лещатах тоталітарних імперій. Він пережив розколи, які могли б знищити будь-яку слабшу ідею, і вийшов із них більш гнучким. Сьогоднішня реальність така, що інтелектуальний спадок ОУН та УПА перестав бути надбанням виключно Галичини чи маргінальних груп. Як показує соціологія, широкі верстви на сході та півдні теж реагують на заклики національної гідності, коли стикаються із зовнішньою загрозою. Найважливіший підсумок історичного шляху полягає в тому, що вижили не найгучніші гасла, а здатність суспільства до самоорганізації. Саме ця здатність, виплекана десятиліттями боротьби, сьогодні конвертується в тилову стійкість і фронтову впертість. Історія українських націоналістів, від перших гуртків до сучасних добровольців, доводить просту, але невтішну істину: народи рідко отримують волю за розкладом, найчастіше вони мусять брати її самотужки, всупереч холодному розрахунку геополітичних архітекторів.
Інші новини
